Пророченко Владислав студент 2 курсу магістратури юридичного факультету Національного університету «Чернігівська політехніка».
Для кожного, хто вважає себе українцем, назва нашої країни є святинею, національним скарбом. З’явилася ця назва вже дуже давно, ще у XIV столітті, і стала ознакою нашої національної приналежності, нашої гордості та слави. Усі найкращі дочки й сини України протягом століть мріяли про її незалежність, віддавали всі свої сили й прагнення в ім’я цієї мети. Врешті всі зусилля не залишилися марними: якими жаданими, довгоочікуваними були слова держава, самостійність, незалежність тридцять років тому! Тоді на руйновищі колишнього СРСР люди ще не замислювалися: а що ця незалежність принесе країні?
Ми отримали омріяну самостійність, але що з нею робити, так на той час і не вирішили. Чи жити так, як жили, чи щось міняти, чи те й інше разом ? Люди пишалися тим, що стали свідками великого кроку в розвитку України: набуття самостійності. І хто ж тоді знав, що ця гордість з роками сховається десь глибоко всередині, а назовні вийдуть зовсім інші почуття: невдоволеність існуючою дійсністю, невпевненість у завтрашньому дні, страх за майбутнє своїх дітей, постійний пошук роботи і грошей. Чому ж так болюче переживають наші співвітчизники такий, здавалось би, прекрасний період розвитку держави ? Щоб відповісти на це питання, необхідно, мабуть, трошки зануритися в історію. Адже Україна протягом багатьох століть не мала державної незалежності, тому її населення втратило такі необхідні почуття, як національна гордість, патріотизм, замінивши їх якимись сурогатними цінностями. Тепер нам доводиться ламати віковічні стереотипи, вчитися відчувати себе українцями, громадянами незалежної держави, вчитися пишатися своєю Батьківщиною. Це нам треба збудувати прекрасне суспільство майбутнього !
А поки що наше майбутнє хоч і світле, але дуже непевне. І тим, хто стане біля керма держави в такий складний час, потрібно буде попри все піднести Україну на гідний рівень. Але процес відродження державності не такий уже й легкий. Україна, яка боролася за незалежність століттями, тепер потребує хоча б кількох десятиліть для того, щоб відновити усі структури державної будови. Тому не слід думати, що вже саме визнання політичної незалежності вирішить усі проблеми, і більше нічого не слід робити. Ні, навпаки, нова політична ситуація вимагає від нас ще більше зусиль на користь держави, вироблення нового політичного мислення.
Ми маємо найбільший в світі скарб – рідну мову, яка після здобуття національної незалежності інтенсивно розвивається й активно охоплює всі сфери людського життя, незважаючи на різні перешкоди. Повільно, але неухильно, розвиваються національний театр, кіно й телебачення, радіо та преса. Популярною стає українська естрадна музика, художні твори пишуться рідною мовою.
Отже, живе Україна, яка здобула колись незалежність, і буде жити. Буде, незважаючи ні на що, і допомагати їй у цьому повинні ми усі, її діти, і передусім молодь.
Важливо знати й розуміти не лише те, що дала чи не дала нам незалежна держава, але й те, що залежить від нас самих у побудові незалежної країни. Бо чим більша незалежність кожної людини (а значить, і її сила духу, самодостатність, дисциплінованість, віра, реалізованість творчого потенціалу, інтелектуальний і культурний рівень), тим більшою є сила і міць держави.