Блог Задорожної Світлани / Блоги.
«Бабушка, ну що з тобою трапилося»? – це сьогодні постійне питання мого любого семирічного онука, другокласника на карантині, коли ми робимо з ним дистанційні завдання та уроки.
Карантин змінив звичний ритм та уклад життя багатьох сімей. В певній мірі, моїм дітям повезло, що вони можуть працювати і у них є батьки, які можуть бути з онуком. А от мені, я вважаю, ні. Чому? Тому що змінилася моя роль і світ. Із бабусі-подружки, бабусі-партнерки по іграм я перетворююсь в сувору і вимогливу вчительку, іноді сердиту і невитриману. Це дуже мене засмучує і пригнічує. Мені ця роль не подобається і не підходить, але я не знаю як це змінити.
Раніше, коли онук приходив до мене додому, то, в основному ми гралися з ним, розважалися, займалися цікавими для нього справами. Мій дім для нього був осередком радості, абсолютної любові та позитивних емоцій. А зараз він перетворюється на осередок рутини – щоденного навчання, моєї вимогливості та суворості. Я боюся, що дистанційна освіта поступово зруйнує наш теплий, добрий та емоційний світ і мені це дуже не подобається.
В такій ситуації, мабуть, опинилися тисячі бабусь і дідусів (про батьків я не говорю, тому що у них зовсім інші ролі та функції), які, як і я, опинилися в ситуації психологічного та емоційного дискомфорту. Дилема балансу між любов’ю та суворістю, поблажливістю та вимогливістю, іграми та обов’язком, власним досвідом та його доцільністю для онуків, цінностями різних поколінь постійно мене турбує.
У мене відсутній досвід навчання дітей навчальної школи, оскільки я пропрацювала більше 30 років викладачем у вищій школі, де зовсім інша аудиторія, вимоги і методика. Швидко опанувати нові компетенції дуже важко. Звичайно, головним помічником стає Інтернет, але виявилося, що там немає цінних порад для вчителів-бабусь. Та, мабуть, і не потрібно.
Але оскільки карантин ще буде довго, дистанційна освіта продовжиться, то я працюю над собою, по крихтам збираю інформацію як підвищити свою компетентність, зробити процес навчання з онуком плідним, корисним і цікавим. Я зрозуміла, що я не завжди права. А останнє запитання-відповідь онука на мою сентенцію, що будь-яка робота або заняття на яке витрачається час має бути зроблене якісно, – «чому?» показало – ми живемо в різних ціннісних світах і потрібно докласти багато зусиль як його батькам, так і мені для усвідомлення ним цієї простої, надважливої істини.
Однако, я не здаюся, читаю, слухаю, розмірковую, вибудовую майбутні діалоги з онуком. Головне для мене – створювати під час навчання ситуації успіхів (досягнення цілей з радістю), сформувати у хлопчика усталену віру в себе, дати зрозуміти, що навчання є важливою роботою та обов’язком (для цього я розробила вже цікавий опитувальник для онука).
Усвідомлюю, що я, не в повній мірі, можу впоратися із дистанційною освітою, але за будь-яких умов маю зберегти нашу дружбу, емоційний зв’язок та доброзичливий психологічний світ.