Сухоребра Анна
Мене звати Анна, мені 22. З дитинства грала у театральнихвиставах, з 13 років пишу вірші і музику (граю на фортепіано і гітарі). Використовую псевдонім Mortialia. Зараз навчаюся в ЗНУ на філологічному і в VŠPJ на ІТ.
***
Дерева зливаються в море й плями
Тріскучий вагон понесе її тіло.
Під тонкими ребрами цвинтарні ями,
Але їй ніколи це не боліло.
Болить, коли мусиш когось залишати,
Коли мусиш бігти й дихати пилом.
Коли вона намагається засинати
Оживають ті, хто є згадкою, димом,
Ті, що тепер тільки в ребрах, навічно
Це дивне уміння зветься пам’ять о рідних.
І вона засинає, і їде циклічно,
Пригортає до себе нещасних й бідних.
Через те, що потрібно, допоки ще живи,
Через те, що немає цінніше любові.
І вона уявляє, що прокляті зливи
Не торкнуться того, хто лишився у Львові.
Не торкнуться нікого у рідному краї,
І вона повернеться, щоб злитись з землею.
А над нею кружлятимуть хмари й зграї,
Й нарешті вона буде поряд душею.
Крихким тілом,
Руками,
Волоссям,
Плечима.
Буде поряд й вже нізащо не залише.
Руки стануть полями, а небо
очима.
Та вона засинає,
Й губиться
в тиші…
***
Зграї птахів падали грудьми на шпилі
Гострих соборів, холодних й темних парканів.
Як нам не впасти з цих жорстких, камінних схилів?
Як не згубитися поміж людей, курганів,
Чорної крові, змішаною з землею,
Гарячих сліз, що як леза по теплій шкірі,
Велетних статуй укритих тонкою іржею,
Янголів, криків, жалю, божевільних звірів?
Міцно тримай мене, не відпускай у прірву.
В мене на спині шрами, хоч були крила.
Якщо впаду, ці тварі мене розірвуть,
Не відпускай мого надто слабкого тіла.
Любий, тримайся, скінченна нестерпна мука,
Після дощу сонце гріє, лікує рани.
Навіть безжалісна, цвинтарна ця розлука
Буде розвіяна лагідними вітрами.
Небо розквітне після тортурів, криги.
Лютий закінчиться, навіть якщо не віриш.
Будуть пісні, будуть танці, театри, книги
Пообіцяй, що ти це не скривдиш
Квіти зростуть на скалічених вщент домівках,
Ми повернемось у рідне до болю місто.
Щастя можливо не тільки на старих плівках,
Воно вже поряд. Бачиш, як сяє чисто?..
***
І рветься під кулями заледеніла плоть,
І босиї ступні біжать під крихким дощем,
Настане той день, який змусить все побороть,
Замінить всю тугу на гострий безжальний щем.
Крізь серце спотворене, наперекір кісткам,
Судинам і крові – розквітне любов і біль.
Дозволь обійняти занадто слабким рукам,
Дозволь знов торкнутись та вимовить стисле “мій”.
Щоб не залишати в полоні на жодну мить,
І мчати в пітьму, наступаючи на шипи.
І грітися тим, що не вдасться тебе спинить,
Спалити все те, що вміщало в себе “терпи”.
Спалити ущент, обірвати та поховать,
Все те, що завадило мріяти і кохать,
Все те, що вважає доцільним усім брехать.
Ти вмієш кричати, та змушений був мовчать.
Та ти все ж живий,
тож пора скінчать.