Культура миру – унікальне явище людської культури, однак, на жаль, зустрічається не дуже часто. Її можна виявити в спільнотах, які дотримуються релігійних вірувань про ненасильство, і у відносно ізольованих корінних громадах.
Миролюбність і агресія – два полюси людської поведінки, присутні в різних пропорціях в більшості спільнот. Вони відображають дві взаємовиключні людські потреби: у зв’язку і в автономії. Кожне суспільство шукає свої власні моделі балансу цих потреб. Такі моделі надзвичайно різні. Вони можуть бути переважно ненасильницькими, або з періодичним насильством, що чергується з відносними періодами миру.
Не можна сказати, що культура миру існує тільки при відсутності війни. Швидше, це безперервний процес мирного вирішення проблем і створення інститутів, що задовольняють потреби всіх частин суспільства.
Таким чином, культура миру сильніша в одних суспільствах і слабкіша в інших. Можна знайти безліч різних поєднань культури миру і культури війни, причому баланс між ними змінюється залежно від суспільства і ситуації.
Культура миру не є синонімом громадянського суспільства, але тісно пов’язана з ним, тільки з більш сильним акцентом на навички, процеси і інститути, які дають можливість знаходити ненасильницькі способи рішення проблем в умовах серйозних розбіжностей, а також на установки і цінності, які роблять можливим мирне співіснування.
Розширення концепції виховання в дусі миру останнім часом знайшло своє відображення в програмах культури миру Організації Об’єднаних Націй. Сенс руху за культуру миру полягає в тому, що мир – це не тільки дії уряду, це громадянський і культурний процес, що охоплює всі верстви суспільства. Мир – це не стільки інституціональний, скільки особистий процес, а тому стосується кожної людини.
Пищур Дмитро.
Цей проєкт виконується у співпраці з громадською організацією “Фундація Прав Людини” та фінансується Інститутом міжнародних культурних зв’язків (ІФА) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.