Як часто в житті ми стикаємося із гендерними стереотипами? Та навіть як часто ми розуміємо що це ті стереотипи? На жаль, найчастіше це стосується жінок. Та стереотипів що стосуються чоловіків не менше. Але ж всі ми рівноцінні люди. У суспільстві просто величезна кількість гендерних стереотипів, які вже стали невід’ємною частиною нашого життя. При чому дуже часто ярлики вішають не чоловіки на жінок і навпаки, а жінки на жінок, чоловіки на чоловіків.
Можна навіть припустити, що корені цих проблем знаходяться в дитинстві. Хлопчики повинні гратися з машинками, а дівчатка – з ляльками. Хлопчики грають в «козаків-розбійників», а дівчата – в «доньки-матері». Чи це не формує світосприйняття у дитини? А у школі, дівчата на уроках праці шиють, вишивають, готують. Хлопці ж, в свою чергу – щось майструють, вирізають із дерева. Та чи їх питали про їх бажання? Можливо вони не хочуть готувати, а залюбки б щось робили з дерева. А хлопці, хлопцям можна піти з дівчатами вишивати? Засміють. Свої ж однолітки. А вчитель позвонить батькам і відправить до шкільного психолога (добре якщо він є). Потім батьки будуть питати чому їх син не хоче як усі нормальні хлопці займатися «чоловічими справами», він що, дівчинка? А дитині менше 10 років. Його психіка легко сформує зв’язок: «якщо я не займаюся чоловічими справами, то я не чоловік». І потім у дорослому житті він наврядчи зможе легко допомагати у домашніх справах своїй дружині, аргументуючи це тим що він «не жінка», та він сам у це буде вірити.
У старшій школі дівчатка йдуть на медичну підготовку, хлопці – на військову. А потім професійне навчання чи університет, де знову ж таки дівчата в більшості йдуть на жіночі спеціальності, а чоловіки на – чоловічі. Хоча тут вже розділення не таке явне. Можливо у професійній сфері гендерні стереотипи вже не мають такої ваги як раніше, та у соціальній – це все ще болюче питання для всіх нас.
Гендерні стереотипи є лише малою часткою усіх стереотипів, що висять на кожному з нас. Ми одягнули в них себе, одягнули в них інших. Рамки своєї свободи котрі так тяжко зняти, котрі так в’їлися в нас, що стали нашою частиною, стали вже невидимими. Ми вже самі не знаємо чи забули які ми є на справді. Як це коли ти вільний? Не тією примарною волею, яка є у нас, а тоді коли ти даєш волю собі. Відпускаєш себе. Це дійсно красиво.
Наталія Лаврів
Проєкт виконується у співпраці з громадською організацією «Фундація прав людини» та фінансується Інститутом зовнішніх культурних зв’язків (IFA) коштами Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.